Протистояння. Том 1 - Страница 118

118

— Так, — озвався він.

Проте його досі брали нетерплячка й зневага. Звісно ж, усе по-справжньому, хіба могло бути інакше? Вони були в самому центрі, спостерігали за розвитком подій. Його мати померла, померла просто в нього на очах, і невже Рита натякала, що вразливіша до того, що відбувається? У нього не стало матері, а в неї — мужика, який катав її на «мерседесі», однак якимось дивом її втрата була ніби страшнішою. Так от, хер там. Хер там.

— Будь ласка, не злись на мене, — сказала Рита. — Я буду старатися.

Сподіваюся. Дуже на це сподіваюся.

— Та все гаразд, — мовив Ларрі й допоміг їй підвестися. — Ну ж бо. То як? У нас багато роботи. Ти готова?

— Так, — сказала вона, однак на її обличчі знову з’явився вираз, як тоді, коли він заговорив про яєчню.

— Виберемося з міста, і тобі покращає.

— Справді? — вона глянула на нього безпорадними очима.

— Авжеж, — бадьоро озвався Ларрі. — Авжеж, покращає.

———

Спершу вони вирушили за припасами.

«Спорттовари» на Мангеттені були зачинені, але Ларрі знайшов довгу залізну трубу й розбив вітрину. Сигналізація загорлала на порожню вулицю, хоча в цьому не було жодної потреби. Ларрі вибрав собі великий наплічник і прихопив трохи меншу сумку для Рити. Вона спакувала для них дві зубні щітки й по два комплекти одягу (узяти більше він не дозволив) і тепер несла все в льотній сумці «ПанАм», що знайшлася в шафі. Ті зубні щітки видалися йому трохи абсурдними. Рита вбралася для прогулянки в модні вкорочені брюки з білого шовку та легку блузку. Ларрі йшов у линялих джинсах та білій сорочці з підкоченими рукавами.

Вони склали до наплічників тільки сухо заморожені продукти. Ларрі сказав, що безглуздо навантажуватися ще чимось, зокрема й одягом, адже все, що потрібне, можна просто підібрати на іншому березі річки. Рита апатично погодилась, і його знову штрикнула її байдужість.

Після внутрішньої суперечки Ларрі прихопив із собою малокаліберний «вінчестер» та двісті патронів. То була чудова гвинтівка. Він зняв із запобіжника на гачку цінник і недбало впустив його на підлогу — там значилася ціна в чотириста п’ятдесят доларів.

— Ти впевнений, що нам це стане в пригоді? — насторожилася Рита.

Вона й досі мала при собі сумочку з пістолетом.

— Гадаю, краще взяти, — відповів Ларрі.

Він думав про страшну смерть покликача страховиськ, та йому не хотілось цього казати.

— А, — кволо озвалась вона, і по очах Ларрі зрозумів, що вона думала про те саме.

— Як рюкзак, не заважкий?

— Ой, ні. Зовсім. Справді.

— Ну, з часом поважчає. Скажеш, як втомишся, трохи понесу.

— Зі мною все буде гаразд, — усміхнулася Рита.

Вони повернулися на хідник. Вона подивилася в обидва боки.

— Ми йдемо з Нью-Йорка.

— Так.

Рита повернулася до Ларрі.

— Я дуже рада. Почуваюся так… ох, наче в дитинстві. «Сьогодні ми йдемо в похід», так казав мій батько. Пам’ятаєш, як це було?

Ларрі всміхнувся у відповідь, згадавши вечори, коли мати казала йому: «Ларрі, у «Крéсті» показують той вестерн, що ти хотів глянути. З Клінтом Іствудом. То як?»

— Здається, справді пригадую, — відповів він.

Вона стала навшпиньки, потягнулася, поправила наплічник.

— Подорож починається, — а тоді додала так тихо, що Ларрі не зрозумів, чи правильно розчув: — «Дорога в’ється й нас веде…»

— Що?

— Це з Толкіна, — сказала Рита. — З «Володаря перснів». Для мене ця пісня завжди означала початок пригод.

— Що менше пригод, то краще, — сказав Ларрі, та мимоволі зрозумів, що вона має на увазі.

Рита й досі дивилася на вулицю. Біля перехрестя дорога скидалася на вузький і загачений автівками каньйон, що пролягав між високими скелями з бетону та скла. Було таке враження, наче всі мешканці міста вирішили припаркуватися на вулиці.

— Я літала на Бермудські острови, Ямайку, в Англію, Монреаль, Сайґон та Москву. Але не була в поході із самого дитинства — відтоді, як батько водив мене з Бесс до зоопарку. Ходімо, Ларрі.

———

Для Ларрі Андервуда то був незабутній похід. Він зловив себе на думці, що Толкіна Рита процитувала доволі влучно, адже землі в його міфічних творах показані крізь призму часу й збудженої, мало не божевільної уяви: люди, ельфи, енти, тролі, орки… У Нью-Йорку такі тварюки не водилися, однак багато чого змінилося й набуло химерних рис, і його було важно сприймати за дійсність. З вуличного ліхтаря на перетині П’ятої й Східної П’ятдесят Четвертої вулиць, у людному донедавна районі, звисав чоловік. На шию мерцеві почепили плакат із єдиним словом: «МАРОДЕР». На шестигранній урні для сміття (на боках були немов щойно приклеєні реклами якоїсь бродвейської вистави) лежала кішка з кошенятами — годувала малят і ніжилася на теплому вранішньому сонці. Усміхаючись на всі зуби, до них підійшов молодик із валізою та сказав Ларрі, що заплатить мільйон доларів, якщо йому дозволять побавитися з жінкою. Хвилин п’ятнадцять. Очевидно, той мільйон лежав у валізі. Ларрі зняв гвинтівку з плеча й сказав йому нести свої гроші в інше місце.

— Чуваче, без проблем. Без образ, окей? Просто спитав. Як мужик маєш мене зрозуміти. Гарного дня. Не попадайся.

Невдовзі після зустрічі з тим чоловіком (істерично хихочучи, Рита наполягала на тому, щоб вони називали його Джоном Берзфордом Тіптоном — ім’ям, яке для Ларрі нічого не означало) вони підійшли до перетину П’ятої й Тридцять Дев’ятої вулиць. Було вже близько полудня, і Ларрі запропонував пообідати. На розі стояла кулінарія, та коли вони прочинили двері, на них дмухнуло таким смородом, що Рита відсахнулася.

118