Протистояння. Том 1 - Страница 115

115

Повз нього миготіли розбиті автівки, що стояли на узбіччі, поштова скринька містера Стренга з піднятим прапорцем, мертвий пес із задертими лапами, звалений електричний стовп у кукурудзяному полі.

Рука штовхала вже легше. Попереду з’явився опір. Сміттєбак ризикнув зиркнути за спину й побачив, що схил, на якому стояли паливні цистерни, перетворився на суцільну масу вогню. Горіло все. Здавалося, палала навіть дорога, і обважнілі од листя дерева займалися просто на його очах.

Чувак-Сміттєбак пробіг іще з чверть милі, а тоді захекано вповільнився, надуваючи щоки. Він проплентався близько милі та сів перепочити. Сміттєбак дивився на дим і радісно нюхав гар. Гасити вогонь було нікому, і полум’я могло податися в будь-який бік — куди вітер подме. Горітиме місяцями. Зжере Повтенвілль і рушить далі на південь, руйнуючи будинки, села, ферми, поля, гаї та ліси. Лінія вогню могла сягнути Терр-Ота й спопелити місце його колишнього ув’язнення. А може піти ще далі! Насправді може й…

Його очі знову звернулися до півночі, у бік Ґері. Зараз місто було вже видно: проти неба тихо й безневинно стояли велетенські труби, наче мазки білої крейди на світло-блакитній дошці. А за Ґері — Чикаґо. Скільки там цистерн із паливом? Скільки заправок? Скільки мовчазних поїздів на рейках, скільки вагонів із селітрою та скрапленим газом? Скільки бідних районів із сухими, як хмиз, халупами? Скільки ще міст за Ґері й Чикаґо?

Там простягалася ціла країна, готова спалахнути на літньому сонці.

Посміхаючись до самих вух, Чувак-Сміттєбак звівся на ноги й рушив далі. Шкіра вже почервоніла — скоро буде майже як у вареного рака. Цього він не відчував, та вночі опіки не даватимуть йому спати, сповнятимуть його захватом: на нього чекали більші, ще кращі пожежі. Він дивився на світ лагідним, радісним, та цілковито божевільним поглядом. То були очі людини, що знайшла вісь власної долі та вхопилася за неї обома руками.

Розділ 35

— Я хочу забратися з міста, — сказала Рита, не обернувшись.

Вона стояла на балконі невеличкої квартири, і ранковий вітерець вигравав її прозорим пеньюаром, задуваючи крізь розсувні двері цілі ярди легкої матерії.

— Гаразд, — мовив Ларрі.

Він сидів за столом і їв сендвіч із яєчнею.

Вона повернула до нього змарніле обличчя. Якщо в день їхньої зустрічі в парку вона мала вигляд елегантної жінки за сорок, то тепер немов балансувала на часовому лезі, що відділяє шістдесят і сімдесят років. Між її пальців стирчала цигарка, і вогник тремтів, малюючи в повітрі сиві закарлючки. Вона піднесла цигарку до губ і випустила дим, навіть не затягнувшись.

— Я цілком серйозно.

Ларрі витерся серветкою.

— Знаю, — сказав він. — Розумію. Треба йти.

Її лицьові м’язи обвисли, створивши подобу полегкості, і з підсвідомою відразою (ну, не до кінця підсвідомою) Ларрі подумав, що так вона виглядає ще старшою.

— Коли?

— А чого б не сьогодні?

— Який же ти гарний хлопчик, — сказала вона. — Хочеш іще кави?

— Та я сам.

— Дурниці. Сиди. Я завжди робила чоловікові другу чашку. Він наполягав на другій чашці. Однак за сніданком я бачила тільки його волосся. Усе решта ховалося за «Волл-стрит джорнал» чи якимсь паскудним томом. Він читав не просто глибоку, серйозну літературу, а щось буквально пересичене змістом. Бьолля. Камю. Мільтона, чорт забирай. Ти — чудова заміна.

На півдорозі до плити вона грайливо озирнулася до нього.

— Було б шкода ховати за газетою твоє обличчя.

Він кволо всміхнувся. Цього ранку її дотепи здавалися силуваними. Як і вчорашнього вечора. Ларрі згадав їхню зустріч у парку й те, як її мова здалася йому недбалим розсипом діамантів на зеленій повсті чи більярдному столі. Та відучора коштовності перетворилися на блискучий цирконій — гарні камінчики, які насправді лише підробки.

— Ось, тримай.

Вона поставила чашку, однак від тремтіння в руці гаряча кава хлюпнула йому на руку. Ларрі відсахнувся й по-котячому засичав од болю.

— Ой, пробач…

Вона не просто злякалася — на її обличчі читалося щось подібне до жаху.

— Та все гаразд…

— Ні, я просто… холодна ганчірка… не… не вставай… незграба… дурепа…

Вона залилася слізьми й хрипко заридала, ніби не каву розлила, а побачила, як криваво загинув її найкращий друг.

Він підвівся та обійняв її, намагаючись не зважати на те, як відчайдушно вона притискається до нього. Ніби опинився в рестлерському захвáті. «Космічний захвáт», новий альбом Ларрі Андервуда, подумалося йому. От бля. Ніякий ти не хороший хлопець. Ну от, знову.

— Пробач мені, я не знаю, що зі мною, такого ніколи не було, мені так шкода…

— Та пусте, усе гаразд, — автоматично втішав її Ларрі, гладячи волосся кольору солі з перцем, яке мало значно кращий вигляд після того, як вона проводила над ним серйозну роботу у ванній. Насправді тоді вона вся мала кращий вигляд.

Звісно ж, він знав, у чому проблема. Вона вражала водночас і на особистому, і на безособовому рівні. Його це теж зачіпало, та не так сильно. У Ритиному ж випадку за останні двадцять годин у неї немов тріснуло якесь кришталеве осердя.

На безособовому рівні на Ларрі діяв запах. Він долинав крізь двері балкону, залітав у вітальню на крилах вранішнього прохолодного вітерцю, і якщо день буде таким, як попередні, пізніше зависне волога спека. Важко було точно визначити запах і водночас оминути болісну правду. Можна сказати, що він нагадував сморід зогнилих апельсинів і зіпсутої риби або ж запах, що інколи чути з відкритих вікон у вагонах метро, однак цього недостатньо. То був сморід від тисяч гнилих людей, які розкладалися від спеки за зачиненими дверима, — ось правдиве визначення, та його хотілось уникнути.

115