Протистояння. Том 1 - Страница 113

113

———

Коли він повернувся, деякий час його кликали психом, дурбецалом і сірником, та Карлі Єйтс, який на той час був уже на три класи попереду, згадав про сміттєві бачки, і те прізвисько причепилося намертво. Коли йому виповнилося шістнадцять, з дозволу матері він кинув школу («А що ти хочеш? Його скалічили в Терр-От. Мала б гроші — засудила б. Шокова терапія… Електричний стілець — ось що воно таке!») і влаштувався на роботу до «Скрабби-Дабби»: намилити фари, намилити пороги, помити склоочисники, протерти дзеркальця. Гей, містере, може, вам іще й воском пройтися? Якийсь час усе йшло своїм звичаєм. Люди гукали до нього на вулицях, з проїжджих автомобілів питали, що сказала старенька Семпл (вона вже чотири роки як лежала в могилі), коли він спалив її пенсійний чек, питали, чи не напудив він у ліжко після того, як спопелив той будинок у Седлі. Вони стояли біля цукерні або у дверях бару й кричали один до одного, що треба сховати сірники та погасити цигарки, бо он іде Чувак-Сміттєбак. Тепер ті голоси належали фантомам, а от коли з пащек темних провулків або з протилежного боку вулиці в нього зі свистом летіло каміння, він не міг не зважати. Якось із машини по ньому кинули напівпорожньою бляшанкою пива — вона поцілила йому в лоба, і він упав на коліна.

Таке було його життя: голоси, вряди-годи летюче каміння й «Скрабба-Дабба». В обідні перерви він сидів там, де й сьогодні, їв сендвічі з шинкою, латуком і помідорами, які йому робила мати, дивився на цистерни «Чірі Ойл» та міркував, як саме вони злетять у повітря.

Таким було його життя, та тільки до того вечора, коли він усвідомив, що стоїть у вестибюлі методистської церкви з п’ятигалонною каністрою та розляпує всюди бензин — найбільше дісталося наваленій у кутку купі старих збірок із гімнами. Дональд зупинився й подумав: «Це погано, навіть гірше — це ТУПО. Вони знатимуть, хто це, знатимуть, навіть якби це зробив хтось інший, і тебе посадять». Він думав, нюхав бензин, і в голові, наче кажани у дзвіниці з привидами, тріпотіли й кружляли чужі голоси. А тоді губи повільно розтяглися в усмішці, і він нахилив каністру та побіг центральним проходом до вівтаря, розхлюпуючи пальне, наче наречений, який запізнився на весілля й настільки сповнений хіттю, що розбризкує на ходу гарячу рідину, яку б належало приберегти для першої шлюбної ночі.

Потім він побіг назад у вестибюль, дістав із нагрудної кишені єдиний дерев’яний сірник, чиркнув ним об застібку-блискавку на джинсах та кинув вогник на купу просякнутих паливом книжечок, точно в ціль, шурх! — і наступного дня він уже їхав повз чорний закопчений каркас методистської церкви до виправної колонії Північної Індіани.

Через дорогу від «Скрабби-Дабби» стояв Карлі Єйтс, прихилившись до білої стіни. З рота в нього стирчала цигарка «Лакі страйк», і Карлі гукнув йому напутні слова — епітафію, вітання й прощання: «Гей, Сміттєбаче, нащо ти церкву спалив? Чого не ШКОЛУ?»

Коли його відправили до колонії для неповнолітніх, Дональдові було сімнадцять років, а коли виповнилося вісімнадцять, його перевели до тюрми штату. І скільки він там просидів? Хто знає? Не Чувак-Сміттєбак, це точно. Усім було байдуже, що він спалив церкву. У буцегарні сидів народ, який завинив значно серйозніше. Убивці. Ґвалтівники. Ті, хто розколював голови стареньким бібліотекаркам. Деякі в’язні хотіли з ним щось зробити, інші просили зробити щось їм. Він був не проти. Усе відбувалося, коли вимикали світло. Один голомозий чоловік сказав Сміттєбакові, що кохає його («Я кохаю тебе, Дональде»), і це було краще, ніж ухилятися від каміння. Інколи він думав, що міг би лишитися там назавжди. Та бувало, що йому снилися цистерни «Чірі Ойл», і в тих снах він бачив, як за одним громовим вибухом лунали ще два: «БАМ!.. БАМ! БАМ!» — потужні, монотонні вибухи розірвали небесну блакить, ударили по ній, наче молот по розжареній міді. І всі повтенвілльці покидали б усі справи та подивилися на північ, у бік Ґері, де раніше стояли три цистерни, що на небесному тлі здавалися велетенськими відбіленими бляшанками. Карлі Єйтс тоді продавав би дворічний «плімут» молодій парі з дитиною, і він би затнувся й глянув на північ. Нероби повиходили б із бару «В О’Тула» та цукерні, полишивши пиво та шоколадно-молочні газованки. У кав’ярні його мати заклякла б перед касовим апаратом. У «Скраббі-Даббі» молодий новачок перестав би намилювати фари, підвівся, не знявши рукавицю-мачулку, та поглянув у бік Ґері, а потужний зловісний звук гамселив би по мідній буденності: «БАМ-М!» Отаке йому мріялося.

Завдяки взірцевій поведінці до нього ставилися добре, тож, коли по тюрмі вдарила та дивна хвороба, його відправили до шпиталю, і кілька днів по тому хворих уже не лишилося, бо всі померли. Або повмирали, або повтікали. За винятком молодого охоронця на ім’я Джейсон Деббінс — він сів за кермо тюремної вантажівки з брудною білизною та застрелився.

І куди податися, якщо не додому?

Вітерець погладив його щоку та затих.

Чувак-Сміттєбак черкнув сірником і впустив його. Він приземлився в калюжу пального, і бензин загорівся. Спалахнули язики блакитного полум’я. Вони плавно розійшлись, утворивши навколо чорного сірника подобу корони. Це видиво паралізувало Сміттєбака, та наступної миті він пошвидкував до сходів, озираючись через плече. Він бачив, як вигойдувалися насосні механізми в жаркому мареві. Блакитне полум’я, не вище за два дюйми, побігло до труби широким півколом. Жук перестав борсатися. Тепер він був лише почорнілою шкаралупкою.

Таке може статися й зі мною…

Та підсмажитися йому не хотілося. Сміттєбакові сяйнула примарна думка, що в його житті тепер може з’явитися нова мета — щось дуже величне й значуще. Його вколов страх, і Сміттєбак затупотів сходами вниз. Рука шурхотіла по погризених іржею поруччях.

113