Протистояння. Том 1 - Страница 107

107

— Мату-у-усю!!!

Ллойд скочив на ноги, заляпавши підлогу кров’ю з поранених пальців, які пульсували болем, і якнайдалі вистромив голову в коридор — очі навіжено вибалушилися, руки стиснули ґрати.

— Заткайся, хуйло! — заволав він. — Заткайся!!! Усі мізки гівном затопив, курво!!!

Повисла довга пауза. Ллойд смакував тишу так само, як колись гарячо-духмяний чвертьфутовий бургер із сиром. Мовчання — золото. Цей вислів завжди здавався йому дурнуватим, та дещиця правди в ньому таки була.

— МА-А-А-АТІНКО-О-О-О!.. — знову долинув до нього голос зі сталевої горлянки. Скорботний, як протитуманний гудок.

— Боже, — пробурмотів Ллойд. — Святий Боже. ЗАТКАЙСЯ! СТУЛИ ПЕЛЬКУ, ДЕБІЛЕ ЙОБАНИЙ!!!

— МА-А-А-А-А-АТІНКО-О-О-О-О!..

Ллойд розвернувся до ніжки койки й люто накинувся на неї. Він знову пожалкував, що в камері не знайшлося нічого, чим би можна було піддіти болт, і намагався не зважати на пульсацію в пальцях та паніку в голові. Ллойд спробував пригадати, коли востаннє бачив свого адвоката, — подібні речі дуже швидко вивітрювалися з його голови. Його пам’ять тримала хронологію минулих подій не краще, ніж сито — воду. Три дні тому. Точно. Зустрічався з ним наступного дня після того, як Мезерс зарядив йому по яйцях. Двоє охоронців знову відвели його до кімнати для зустрічей, і на дверях на нього чекав Шоклі.

— Отакої, ось наш пиздобол! Як справи, пиздоболе, є що морознути?

Шоклі відкрив рот і чхнув просто йому в обличчя, забризкавши густою слиною.

— Тримай трохи мікробів, пиздоболе. У нас тут усі похворіли, від директора до самих низів, а я гадаю, що треба ділитися. В Америці право на грип має навіть така нікчемна шваль.

Вони провели його до кімнати, і Девінс скидався на людину, яка намагається приховати гарні новини — просто на той випадок, якщо вони врешті виявляться поганими. Суддю, який мав слухати Ллойдову справу, звалив грип. Двоє інших суддів також захворіли на той навіжений грип чи ще на щось, тож решта запасних гравців мала купу роботи. Може, у них вийде отримати відстрочку. «Тримай пальці хрестиком», — сказав йому адвокат. «А коли будемо знати напевне?» — поцікавився Ллойд. «Гадаю, в останню хвилину, — відповів Девінс. — Я дам знати, не хвилюйся». Однак відтоді Ллойд його не бачив і тепер згадав, що й в адвоката юшило з носа та…

— Ай-яй-яй-чорт!!!

Він устромив пальці до рота й відчув смак крові. Однак той довбаний болт трохи піддався, і він його точно дістане. Навіть крикливий мамин мазунчик його більше не турбував… принаймні не так сильно. Дістане болт. Потім почекає й побачить, що буде. Ллойд сидів не виймаючи пальців із рота: хай відпочинуть. А тоді він порве сорочку на бинти й перев’яже їх.

— Матусю?

— От я б сказав, що ти можеш зробити зі своєю матусею, — пробурчав Ллойд.

Увечері того дня, коли він востаннє говорив із Девінсом, почали забирати хворих в’язнів… та чого прибіднятися — не просто забирати, а виносити: усім, кого тягли геть, було зовсім кепсько. Треск, сусід із камери праворуч, помітив, що й більшість охоронців говорили в ніс.

— Може, вийде якось на цьому зіграти, — сказав Треск.

— Як? — спитав Ллойд.

— Та біс його знає.

Треск був худорлявим чоловічком із видовженою, як у собаки-шукача, фізією. Сидів у суворці й чекав, коли його судитимуть за збройне пограбування та напад зі смертельною зброєю.

— Може, суд відстрочать, — сказав він. — Біс його знає.

У Треска під матрацом було шість косяків, і чотири штуки він віддав одному зі здорових на вигляд гандонів у формі, щоб той розказав, що коїться на волі. Охоронець сказав, що люди їдуть із Фінікса хто куди. Хворих було чимало, і народ дохне швидше, ніж коні бігають. Урядовці запевняли, що скоро в продаж надійде вакцина, та більшість вважала, що це чос. Багато каліфорнійських радіостанцій передавали дійсно страшні речі про запровадження воєнного стану, військові блокпости, про «мєсних», які бігали з автоматами, і лунали чутки про те, що люди вмирають десятками тисяч. Охоронець сказав, що не здивується, коли виявиться, що це все патлаті збоченці-комуняки — раптом вони воду отруїли?

Ще поліцейський зауважив, що сам почувається добре, та щойно скінчиться зміна, вшиється к бісовій матері. Він чув, що до ранку військові перекриють траси 17, I-10 та 80, тож збирався взяти жінку, свого пацана, усі можливі припаси та засісти в горах, доки все мине. У нього там є хижа, і якщо хтось спробує підійти ближче ніж на тридцять ярдів, він прострелить йому голову.

Наступного ранку в Треска вже текло з носа, і він сказав, що його лихоманить. Посмоктуючи пальці, Ллойд згадав, що бідолаху аж тіпало від паніки. Треск кричав до кожного охоронця, щоб його забрали з камери, доки він зовсім не зліг. Поліцейські не зважали ні на нього, ні на решту в’язнів, які також розбурхалися й поводилися, наче голодні леви із зоопарку. Ось тоді Ллойд справді злякався. Зазвичай коридорами суворки завжди сновигало з двадцять гандонів. То як так сталося, що тепер по той бік ґрат лише чотири чи п’ять морд?

Того дня, двадцять сьомого числа, Ллойд почав з’їдати лише половину страв, що запихали до його камери, а залишки, якими б мізерними вони не були, ховав під матрац.

Учора Треск зненацька забився в конвульсіях. Обличчя стало чорним, як піковий туз, і він сконав. Ллойд тужно подивився на Тресків напівз’їдений обід, та дістати його ну ніяк не міг. У суворці було ще кілька охоронців, та до шпиталю вже нікого не носили, навіть геть хворих. Може, вони й у шпиталі помирали, і начальник вирішив не марнувати зусиль своїх підлеглих. По тіло Треска ніхто не прийшов.

107